Камю чума в несподіваній ситуації

Обновлено: 22.04.2024

Альбер Камю – видатний мислитель, письменник та філософ свого часу. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що Нобелівську премію він отримав саме за свій неймовірний талант, вдумливі твори та несподіваний погляд на речі, який просто не може не зачепити за живе. На мою думку, роман “Чума” є вершиною творчості прозаїка, адже саме в ньому, завдяки алегоричному образу-символу вдалось показати тогочасній Європі фашизм з несподіваної точки зору. Я спробую проаналізувати образ чуми у творі як прояв світового зла.

“Чума” повертає нас в ті

самі алжирські землі, де ще не так давно тішився життям їхній уродженець Камю. Проте цього разу випалений пекучим сонцем, притрушений сірим пилом Оран став бездушним і потворним, бо в місто завітала чума.
Крок за кроком, діловито й стримано веде літопис невеличкого провінційного містечка украй змучений лікар Ріє, організатор захисту мешканців від несподіваної та безпощадної епідемії. Тут постраждав кожен: пошесть торкається кожного, не зважаючи ні на матеріальний стан, ні на суспільний статус, ні на моральні якості. Оповідь у творі всеохоплююча, адже мова в ньому йде не про зіткнення особистості зі своїм

середовищем, не про протиборство двох суспільних течій, а про жорстоку зустріч всіх та кожного з безликим убивцею – чумою.

Смертельна загроза стародавніх та середньовічних міст, чума в ХХ столітті начебто вже не є настільки страшною. Проте хроніка датована доволі точно – 194… рік. Ця дата відразу ж насторожує: тоді слово “чума” було на вустах у всіх – “коричнева чума”. Трохи далі, коли хтось мимохідь зронив зауваження, що чума, як і війна, завжди приходить зненацька, підозра справдилась. Лише трішечки уяви читача, і вона підтверджується. Крізь численні записи про практично неймовірне явище зловісно вимальовується інший образ, іншої “чуми” – фашистського нашестя, яке перетворило і Францію, і всю Європу в концтабір. За словами Камю, “головний сенс “Чуми” – це боротьба європейського Руху Опору проти нацистів”. Чума ж в цьому контексті постає влучною метафорою.

У когось може виникнути питання: чому, однак, Камю замість історичної повісті вирішив використати елементи філософської притчі? Під час своєї праці над “Чумою”, він записав у щоденнику: “За допомогою чуми я прагну передати той стан задухи, від якого ми всі страждали, атмосферу небезпеки та вигнання, в якій ми жили не один день.” Катастрофа, від якої постраждала Франція, в очах Камю є каталізатором, який змусив вийти назовні світове зло, яке до того часу існувало у віках та іноді виринало, аби знову принести горе та безнадію у людське життя.

Розсипані по книзі думки, які належать і самому автору, і його друзям, постійно нагадують і про дещо інше бачення цієї проблеми. Слово “чума” поступово отримує усе більше й більше означень, виявляється надзвичайно містким. Чума – це не тільки хвороба, зла стихія, не лише війна. Це також жорстокість судових рішень, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель невинної дитини… Чума стала природньою, як дихання, – адже “нині ми всі трошки зачумлені”. Її мікроби гніздяться всюди, підстерігають нас на кожному кроці. Взагалі, на світі є лише ” нещастя та їх жертви – і більше нічого”. І коли на заключних сторінках один з постійних пацієнтів лікаря Ріє бурчить: “А що таке, зрештою, чума? Те ж саме життя, і все тут, ” – то його жовчний афоризм виглядає точкою над “і”, ключем до розгадки сенсу всієї притчі. Чума-лихо дріматиме в затишші, іноді даватиме яскраві спалахи, які збурять людство жахом, кров’ю, смертями, болем, проте ніколи не зникне назавжди. “І, можливо, прийде день, коли на горе і у повчання людям чума знову збудить щурів і дасть їм наказ підкорювати вулиці щасливого міста”.

Камю напоминает читателю об уроках Сократа: два с половиной тысячелетия назад великий грек говорил, что главная задача философии – познание человеком самого себя.

В качестве примеров абсурдной жизни Камю приводит историю соблазнителя Дон Жуана, лицедейство актеров, эфемерные победы завоевателей, но квинтэссенцией абсурдизма для него является история мифологического Сизифа. Этот герой пытался совершить побег из преисподней, за что был наказан: боги принудили его закатывать на гору тяжелый камень, который, достигнув вершины, должен был каждый раз скатываться вниз, и Сизиф должен был вновь и вновь поднимать его на гору.

Заостряя вопрос о смысле жизни, Камю пытается показать, что человек подобен Сизифу, и в жизни у него есть всего три варианта.

Первый: прекратить бессмысленную работу по закатыванию камня, который всё равно катится вниз; стать бесстрастным наблюдателем того, как другие пытаются закатить камни наверх.

Второй: прекратить бессмыслицу жизни и покончить самоубийством.

Третий: продолжить сизифов труд. Это значит либо обреченно продолжать закатывать камень, смиряясь с бессмысленностью своего труда, либо закатывать камни с чувством протеста, превращая труд в демонстрацию бунта против власти богов, назначивших человеку наказание.

В романе показаны этапы развития эпидемии. Первыми признаками заразы стали крысы, которые выползали на улицы города и там околевали. Власти не обращают на это внимания, а чумная зараза распространяется. Захватывающие город крысы у Камю – символ, предвестник катастрофы. Постепенно зараза перекидывается на людей. Сначала людей хоронят по всем правилам на кладбище, потом трупов становится так много, что их начинают сваливать в рвы, затем – вывозить за город и сжигать. В городе устанавливается жёсткий карантин, въезд в город и выезд из него закрываются, запасы продуктов истощаются, начинается голод.

Але задум автора не обмежується лише цим. Камю вдалося екстраполювати образ чуми на буття в цілому — вийшло по-новому, ефектно, приголомшливо. Чума не лише у політиці чи владі, вона у суспільстві, вони проникла в кожен дім, кожну сім’ю, не обминула нікого. Це зло не лише у втіленні фашизму, а й щоденне, невіддільне від людини зло, поруч із яким ми живемо.

Особливо мене вразили моменти опису Альбером Камю почуттів людей по цей бік паркану. Ці нещасні переживали не лише загальнолюдську трагедію, сам факт існування коричневої чуми, а і свою особисту — бути відділеним від свого мікросвіту, від сім’ї, друзів, родичів. У воєнній та повоєнній літературі часто підіймаються питання людяності, боргу, підтримки, життя та смерті, проблеми вибору, але рідше — психологічні аспекти названих і багатьох інших питань, що порушує війна. Камю ж, справжня еліта французької письменності, говорячи про особисті почуття тих, хто був заблокований всередині міста, говорить одночасно стримано й чуттєво, влучно й лаконічно. Він втілює опис у таку особливу форму сором’язливо-відвертого зізнання, що читач не може залишатися байдужим до героїв та їхніх внутрішніх проблем.

Особливою є лексика роману — позбавлена яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій і коментарів до них. І все це підсилює враження від загального змісту роману-притчі, який насправді є набагато глибшим, ніж може здатися.

У філософсько-інтелектуальному розумінні роман можна розглядати як щось подібне до авторського монологу. Окремі персонажі, які представляють самого автора, відтворюють різні сторони його світогляду: вони є додатковими суб-его генія, в їх уста він вкладає власні думки. У цьому сенсі роман — це полілог і одночасно розмова із самим собою, що однак не позбавляє персонажів індивідуальних рис. У цій справі Камю — майстер. Заплутати читача, заінтригувати і вести крізь хащі подій — його призначення.

Окрім загальної геніальності твору, вражають і окремі його частини. Інтелектуали доктор Ріє та Тарру у своїх розмовах підіймають одвічні питання людської сутності — про можливості окремих особистостей, про страх, мужність, відчай, любов. Я впевнена, що кожен читач почерпнув для себе якісь нові цікаві думки з їхніх діалогів, що наштовхнули його на власні роздуми та висновки. А саме з цього й починається інтелектуальний ріст та розвиток особистості.

Не можна не сказати, що увесь роман Альбера Камю можна розібрати на цитати — завжди такі чуттєві, такі проникливі, і від цього ще більш близькі, хоча не завжди прості та зрозумілі. Фрази із натяками, підтекстом, напівтонами, прочитавши їх раз, вони більше ніколи не покинуть голови поціновувача французької літератури, вони супроводжуватимуть його впродовж життя, на кожному кроці даючи пораду, попереджуючи або нагадуючи, як справжній, глибокий роман-притча.

Ответ на вопрос о том, чем вызван сегодняшний книжный бум вокруг произведения, опубликованного в далеком 1947 году, на первый взгляд, очевиден. Буквальный смысл этого философского романа Альбера Камю — изображение эпидемии чумы в алжирском городе Оране — вызывает прозрачные ассоциации с сегодняшним днем. Однако тут необходима оговорка.

Типология стихийного бедствия

Для привлечения читательского интереса Камю выбирает неправдоподобную, выходящую за рамки здравого смысла, историю — рассказ об эпидемии чумы, разразившейся в середине XX столетия. Это нарушает историческую достоверность — к тому времени болезнь давно была истреблена.

Но и жители, и городская администрация стараются не замечать грозных знаков надвигающейся катастрофы. Стремление населения спрятаться от очевидности обобщается писателем до универсальных стереотипов поведения. В подробном воспроизведении событий отмечаются первые случаи смертельных исходов. Но администрация по-прежнему не предпринимает никаких мер, чтобы, не дай бог, не посеять паники.

Определяя движение от конкретного к вневременному, писатель создал мир замкнутого, герметичного пространства.

Эпидемия приобретала массовый размах, была введена ускоренная процессия похорон, о которой свидетельствовал круглосуточный дымок над печами крематория. Мифологизируя историю, Камю расширяет семантическое поле эпидемии, создавая прозрачные ассоциации с конкретно-историческим событием — Второй мировой войной.

Человек бунтующий

Люди на фоне чумы

Иллюстрация: Edy-Legrand

Победа над чумой вызвала в Коттаре непреодолимое стремление вновь вернуть атмосферу всеобщего страха, отчаяния, уныния. В своем ожесточении и ненависти он пытается уничтожить, стереть с лица земли это всеобщее ликование, беспорядочно стреляя по толпе, веселящейся под окнами его квартиры.

"Чума" - одно из лучших произведений А.Камю, книга о смысле существования, отыскиваемом посреди бессмыслицы сущего. Это хроника чумного года в маленьком городке на побережье Средиземного моря. А.Камю развивает экзистенциалистские мотивы своих предыдущих произведений: темы абсурдности бытия, свободы, выбора, бунта. "Чума" - это роман-притча с антифашистским, антитоталитаристским подтекстом.

Эпидемия бубонной чумы обрушивается на алжирский портовый город. Внимание автора сосредоточено на группе людей, которые, подобно Сизифу, сознают тщетность своих усилий и тем не менее продолжают работать не покладая рук, дабы облегчить страдания сограждан. Каждый стоит перед выбором: бороться за жизнь, искать выход или смириться с господством чумы, с неизбежной смертью.

Художественное творчество Камю демонстрирует во многом сходную эволюцию от “абсурдизма” и индивидуализма романа “Посторонний” к идеям обществ, ответственности “абсурдного человека”, выраженным в романе-притче “Чума”, герои которого в борьбе с эпидемией стремятся к характерному для Камю идеалу “праведности без Бога”.

Высшее мужество человека — в борьбе с бессмысленностью бытия.

«И в конце концов видишь, что никто не способен по-настоящему думать ни о ком, даже в часы самых горьких испытаний. Ибо думать по-настоящему о ком-то – значит думать о нем постоянно, минута за минутой, ничем от этих мыслей не отвлекаясь: ни хлопотами по хозяйству, ни пролетевшей мимо мухой, ни принятием пищи, ни зудом. Но всегда были и будут мухи и зуд. Вот почему жизнь очень трудная штука.

«С той минуты, когда чума закрыла городские ворота, когда их существование заполнила собой разлука, они лишились того спасительного человеческого тепла, которое помопомогает забыть все.

Читайте также: